30-ті роки, четверта п'ятирічка (1946-1950) дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85% капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. До 1950 р. промислове виробництво на Україні перевищило рівень 1940 р. На Західній Україні, де до війни важкої промисловості практично не існувало, прогрес у цій галузі особливо вражав: до 1950 р. промислове виробництво в краї зросло на 230%. У 1950-х роках Україна знову стала однією з провідних індустріальних країн Європи. Вона виплавляла більше чавуну на душу населення, ніж Великобританія, Західна Німеччина та Франція, а за видобутком вугілля майже зрівнялася з Західною Німеччиною. Однак, хоч українська промисловість порівняно з довоєнним періодом стала навіть потужнішою, її частка у загальнопромисловому виробництві Радянського Союзу впала, оскільки нові індустріальні центри, що виникли за Уралом, розвивалися ще більшими темпами. Післявоєнне економічне зростання в СРСР, як і в Україні, мало декілька джерел. Перш за все, директивна економіка все ще зберігала мобілізаційний характер, як у роки перших п'ятирічок і в роки війни. Мільйони людей організовано відправлялись на відродження Дніпрогесу, металургійних заводів Криворіжжя, шахт Донбасу, а також на будівництво нових заводів, гідроелектростанцій і т.д. Радянський Союз отримав з Німеччини репарації на суму 4,3 млрд. дол. В рахунок репарацій із Німеччини та інших країн, що були її союзниками, до Радянського Союзу вивозилось промислове обладнання, в тому числі цілі заводські комплекси. До числа джерел економічного зростання можна віднести політику перерозподілу коштів із соціальної сфери на користь тяжкої промисловості. Щорічно населення повинне було підписуватись на державні займи в середньому в розмірі 1-1,5 місячних заробітної плати. Всього за 1946-1956 рр. було розміщено 11 займів. Як і раніше, основний тягар формування коштів для тяжкої промисловості несло на собі сільське господарство. Втративши під час війни більшу частину поголів'я худоби й техніки, сільське господарство зазнало ще страшніших руйнувань, ніж промисловість. Крім того, другорядне значення, якого надавало цій галузі радянське керівництво, і згубна сільськогосподарська політика відчутно перешкоджали виправленню становища на селі. Жорстока засуха 1946 р. ще раз значно підірвала економічні сили колгоспів і радгоспів. Незважаючи на явні хронічні проблеми колгоспів, радянське керівництво рішуче відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм вдалося "приватизувати" під час війни. Наступного року М. Хрущов розпочав на Україні гучний проект, спрямований на розв'язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гігантські "агроміста", що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки. Водночас кожне з них мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд змушений був відмовитись від проекту "агроміст". Породжені цим проектом хаос і невдоволення лише перешкоджали виробництву зерна. На 1950 р. воно досягло близько 60% рівня 1940 року. Як і в передвоєнні роки, товарообмін між містом і селом залишався нееквівалентним. Державні закупівельні ціни на основні види продукції змінювались дуже повільно і не відбивали змін у виробничих затратах. Так, закупівельні ціни на молоко компенсували лише п'яту частину затрат на його виробництво, на зерно - десяту частину, на м'ясо - двадцяту. Всі збитки покривались дотаціями або за рахунок державних кредитів, які як правило, не повертались, а списувались. Селяни, не отримуючи нічого на трудодні, жили за рахунок власного присадибного господарства. Починаючи з 1946 р., держава стала зменшувати розміри присадибних ділянок і обкладати господарства великими грошовими податками. Крім цього, кожний селянський двір повинен був здавати ще й натуральний податок м'ясом, молоком, яйцями та іншою продукцією. Знову посилився контроль над господарствами з боку МТС та їх політвідділів. МТС знову отримали право встановлювати планові завдання колгоспам. Вищі інстанції через систему МТС диктували господарствам строки сівби, збору врожаю та інших агротехнічних робіт. Голови колгоспів, які порушували ці строки, виходячи, наприклад, із погодних умов, могли отримати суворе покарання. МТС також проводили обов'язкову заготівлю сільськогосподарської продукції, вилучали у колгоспів натуральну оплату за виконання механізованих робіт і т. ін. Все це призвело до того, що сільськогосподарське виробництво розвивалось дуже повільно. До кінця 1947 р. в СРСР зберігалась карткова система на продукти харчування і промислові товари для населення. Відмінити карткову систему планувалось наприкінці 1946 р., але через посуху і неврожаї здійснити цього не вдалось. До речі, Радянський Союз був одним із перших, де була відмінена карткова система. Але, перш ніж відмінити картки, уряд встановив єдині ціни на продукти харчування, замінивши карткові (пайкові) і комерційні ціни. Внаслідок цього вартість основних продовольчих продуктів для міського населення виросла. Зокрема, ціна 1 кг. чорного хліба була 1крб., а стала 3 крб. 40 коп., ціна 1 кг. м'яса виросла з 14 до ЗО крб., цукру - з 5,5 крб. до 15 крб., вершкового масла - з 28 до 66 крб., молока - з 2,5 крб. до 8 крб. При цьому мінімальна заробітна плата складала 300 крб., середня заробітна плата в 1946 р. становила 475 крб., в 1947 -550 крб. за місяць. Правда, для низько- і середньооплачуваних категорій робітників і службовців, одночасно з єдиними цінами, встановлювались так звані "хлібні дотації" в середньому близько 110 крб. за місяць, але ці кошти не вирішували загальну проблему прибутків. В цей же час була проведена і грошова реформа, її необхідність визначалась повним розбалансуванням грошової системи за роки війни, оскільки різке зростання військових видатків вимагало постійного випуску в обіг великої кількості грошей, які не забезпечувались споживчими товарами. Внаслідок значного скорочення роздрібного товарообігу у населення виявилось грошей більше, ніж того вимагало нормальне функціонування народного господарства. За таких обставин купівельна спроможність грошей занепала. Крім того, в країні було багато фальшивих грошей, які випускались фашистами під час війни. 14 грудня 1947 року була видана постанова уряду "Про проведення грошової реформи і відміні карток на продовольчі і промислові товари". Старі гроші протягом тижня обмінювались на нові із розрахунку 10 : 1. Для тих, хто тримав гроші на рахунках в ощадних касах, обмін був більш пільговим. Так, внески до 3 тис. крб. залишались без змін і не підлягали переоцінці. Внески на суму від 3 до 10 тис. крб. обмінювались із розрахунку 3 : 2, а внески понад 10 тис. крб. -2:1. Одночасно проводилось об'єднання всіх попередніх державних позик в єдину нову двопроцентну позику, а старі облігації обмінювались на нові у відповідності 3:1, облігації позики 1930 року - у відповідності 5 : 1. За допомогою таких методів відбулося вилучення надлишків грошової маси, а сама реформа набула, в основному, конфіскаційного характеру. З 1 січня 1950 року уряд визнав за необхідне підвищити офіційний курс карбованця по відношенню до іноземних валют і визначив його у відповідності з золотим змістом карбованця (0,222168 г. чистого золота). Загалом, весь період перших п'ятирічок, воєнні і післявоєнні роки були для країни періодом екстремального, надзвичайного розвитку. В цей період життєві потреби населення відкладались на потім. Майже 25 років економіка працювала з величезною напругою, на межі своїх можливостей. Всі досягнуті успіхи були сплачені надзвичайно високою ціною. За даними офіційної статистики середня номінальна заробітна плата робітників виросла за 1928-1954 роки більше, ніж в 11 разів. Згідно з іншими джерелами, в цей же період вартість життя в Радянському Союзі зросла в 9-10 разів, оскільки роздрібні ціни постійно зростали. Як і раніше, надзвичайно гостро стояла житлова проблема. Багато робітників з сім'ями жили в гуртожитках, комунальних квартирах, бараках, підвалах. В ці роки будівництво житла велось в дуже обмеженій кількості. Основні кошти із державного бюджету витрачались на військово-промисловий комплекс, важку промисловість, енергетичну систему. Радянський уряд щедро роздавав дарунки дружнім зарубіжним країнам у вигляді будівель університетів, госпіталів, культурних центрів, а також у вигляді прямої військової допомоги. Подальший розвиток економіки СРСР визначався її надзвичайною централізацією. Всі економічні питання, великі і малі, вирішувались тільки в центрі, а місцеві господарські органи мали суворо обмежені права щодо вирішення будь-яких питань. Основні матеріальні і грошові ресурси, що були необхідні для виконання планових завдань, розподілялись через велику кількість бюрократичних інстанцій. Після війни декілька разів проводились різноманітні адміністративні реформи, але вони не вносили докорінних змін в сутність планово-адміністративної системи. В березні 1946 року наркомати перетворились в міністерства, а наркоми - в міністрів. В багатьох міністерствах була введена обов'язкова форма для службовців. Якщо до цього форму носили військові, працівники міліції, держбезпеки, то тепер її належало одягати річникам, дипломатам, зв'язківцям, працівникам суду і прокуратури.
|