Відданість певним темам помітна і в цьому тритомнику, складеному не за хронологією зі збірок, а з великих поетичних циклів, писаних протягом двадцяти-тридцяти років. Такою бачиться громадянсько-публіцистична лірика від згаданих поезій до інвектив «Спіралі» (1984) й «Поем та притч» (1986). Як одне велике дослідження прочитується у Д. Павличка культуроло­гічна тема, започаткована віршами, присвяченими Таланові (1953), і продовжувана досі. Ще одне річище — унікальна за пристрасністю та відвертістю інтимна лірика, що вперше озва­лася «Пахощами хвої», сяйнула «Гранословом» (1968) і гор­до піднеслася в «Таємниці твого обличчя» (1979). Крутими берегами рубаїв, сонетів і поем аж до восьмивіршів (1988) означена медитативно-філософська поезія, що дедалі сильніше вабить до себе поета, нагадуючи про психологічні закони творчості, за якими юності ближче захоплення, а зрілості — роздум.

1977 р. Д. Павличкові за книгу «Любов і ненависть» була при­суджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філо­софській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак діалекти­ки).

Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популяр­ності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту». Динамічність сюжету, яскравість характерів, жи­тейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як мета народ­ної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки — він передає дітям успадкова­ну плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу («Папуга», «Півень», «Лелека»).

Такі вірші («Весна», «Вітряк») багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші «дитячі» віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноден­них поетичних «метеликів» дотепну й по-дідівськи добру мову поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.

Сказане потверджується й плідною, багатолітньою працею Д. Павличка і в галузі критики та літературознавства. Започат­кований студією над сонетами І. Франка науково-літературний доробок поета складається нині із сотень (!) статей, переважно портретного характеру, невеликих за обсягом і вельми цікавих за змістом, відмічених особливою чіткістю провідної думки. «Магістралями слова» (1978), «Над глибинами» (1984), «Біля мужнього світла» (1988) — не просто збірники статей. Це — складена з окремих розвідок довготривала, важка і захоплююча експедиція вглиб материка світової та рідної української куль­тури, яка потребувала від Д. Павличка великих сил, але віддя­чила такою широтою мистецького світогляду, якою міг похвали­тися хіба що М. Бажан.

В одному з віршів 1972 р. Д. Павличко скрушно зітхнув, по­глянувши на безмір за громадою вже зробленого, просторінь, яку б так хотілося охопити розумом і серцем:

Розпочав я сто робіт,

Сто та ще й одне начало.

Глянути не встиг на світ,

А воно й смеркати стало.

Відтоді минуло півтора десятиліття. Багато нового і доброго виніс поет зі своєї робітні на люди. А це почуття постійного невстигання, невтоленості, затятої творчої гонитви за обрієм, здається, тільки зросло: «Допоки я не захолов, пали мою ледачу кров»,— сказано у вірші «Мій болю» (1984). Невситима жага мислі й почуття, захопленість новою далиною і є «сто першим» началом Дмитра Павличка, його головним і останнім доказом у гуманістичному твердженні «Людино — ти можеш!». Такому доконечному твердженні в наш складний, тривожний, вирішаль­ний час.