Подальша ж історія підтвердила значно вищу ефективність суспільного розвитку, при якому інтереси приватного капіталу та громадянського суспільства урівноважуються державним регулюванням на основі права.

Одне з перших місць у світі за рівнем концентрації виробництва сьогодні посідає Канада. На початку 60-х років у обробній промисловості монополії, які становили 1% від загальної кількості підприємств, виробляли 39% валової вартості продукції галузі; 28 компаній володіли 20% реальних активів усіх підприємств галузі. Ще вищий рівень монополізації спостерігався в добувній промисловості: 5 найбільших корпорацій забезпечили 63% вартості всіх добутих у країні руд металів. Значною залишалася частка держави в промисловому секторі. У 1969 р. вона становила 18% вільних активів усіх фірм, які діяли у Канаді. Рівень концентрації фінансового капіталу у Канаді значно вищий, ніж у інших країнах. У Канаді діє 10 приватних комерційних банків. На початку 60-х років три найбільші банки Канади володіли 70% активів, а найбільші з них — «Роял бенк оф Кенеда» і «Кенедіон імперіал бенк оф комерс» займали відповідно 9 та 11 місце серед найбільших банків світу.

Особливістю концентрації капіталу у другій половині XX ст. стало не тільки об'єднання фінансового і промислового капіталу, а й прорив такими об'єднаннями — промислово-фінансовими групами національних кордонів і утворення транснаціональних компаній (далі — ТНК) — об'єднання промислового, фінансового, наукового, трудового капіталу незалежно від національних кордонів. Самі ТНК, як відомо, створювалися в межах функціонування світового господарства. За даними ООН, уже на початок 80-х років ТНК мали в країнах, що розвиваються, 27 філіалів. Із них 44,2% належали США, 22,8% — Великобританії, 6,6% -- Японії, 5,3% - Франції, 4,9% - ФРН.

На зарубіжних підприємствах ТНК нині працює близько 14 млн. чоловік[7]. Інвестування коштів через ТНК відзначається високою ефективністю як для країн висо-корозвинутих, перш за все країн «сімки», які є «столицями» ТНК, так і для країн третього світу. Так, у 1975—1984 pp. американські корпорації вклали в економіку країн, що розвиваються, 22,5 млрд. дол. США, а отримали прибутків за цей період 88,4 млрд. дол. США, з яких 31,6 млрд. дол. США було реінвестовано в економіку країн третього світу. В 1984 р. у зарубіжних філіалах американських ТНК вироблялося продукції на 900 млрд. дол. США, що у 2,5 рази перевищує експорт товарів із США[8].

Конституційна основа діяльності ТНК розроблялася професором Рединського університету (Великобританія) Джоном Да-нінгом. В основі його бачення — «екленти-чна парадигма», яка стала однією з теорій міжнародного виробництва. Особливістю цією теорії є те, що вона може бути пов'язана з різними типами виробництва (ресурсно-базовим, імпортно-замінюючим, експортно-орієнтованим, глобально-орієнтованим), а також охоплює різні розділи економічної теорії та права (рух капіталу, торгівля, інновації). Окрім цього, згадана теорія може базуватися як на макроеконо-мічному (глобальні тенденції), так і на мікроекономічному рівнях (тенденції взаємодії між фірмами на галузевому рівні).

Об'єктивна дія закону перманентної концентрації капіталу проявляється і в українських умовах. Незважаючи на явно непрог-ресивний зміст Закону України «Про промислово-фінансові групи»[9], який скоріше є перешкодою об'єднання підприємств шляхом створення промислово-фінансових груп (далі — ПФГ), це не зашкодило процесові концентрації та об'єднання капіталу.

Разом з тим можна слушно поставити запитання: чи можна взагалі відмовитись від Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні» і визнати таким, що втратив чинність? З точки зору юридичної — так. Для цього ще доведеться визнати такою, що втратила чинність, і статтю нового

Господарського кодексу України. У цьому випадку можуть застосовуватися положення нового Цивільного кодексу України щодо спільної діяльності суб'єктів підприємництва та Конвенції СНД про транснаціональні корпорації. Одночасно буде усунуто протиріччя між згаданою Конвенцією та Господарським кодексом України. З точки зору конкретної економіки та менталітету українців, таке рішення призвело б до суспільно-політичної відмови від ідеї створення ПФГ. Але на сьогодні немає надії на прийняття Верховною Радою України ані нової редакції Закону України «Про промислово-фінансові групи в Україні», ані його скасування. В цьому один з українських парадоксів, про які ми вже говорили не один раз[10]. Наприклад, декларація загальнодержавного курсу на розвиток малого підприємництва і його блокування на рівні місцевих державних органів; падіння виробництва на фоні зростання обсягів споживання електроенергії та водних ресурсів; курс Президента України на концентрацію виробництва і неспроможність парламенту ухвалити будь-який закон щодо змін регулювання ПФГ. Процес концентрації капіталу незалежно від цього, ще раз зазначимо, йде об'єктивно. Можна назвати концерни «Славутич», «Правекс», спільну роботу «Київміськбуд» з банком «Аркада», тому з точки зору економічного патріотизму необхідно подолати ще одне протиріччя, яке є не тільки українським економічним парадоксом: в умовах глобалізації великі підприємства і промислові об'єднання легко можуть стати «здобиччю» ТНК, особливо при нестабільній економіці. Тому збереження національної економіки потребує розвинутого малого і середнього підприємництва, яке більш стійке щодо впливу з боку ТНК, дає робочі місця, знімає соціальну напругу. Але залишається аксіома: добробут родини в умовах України перебуває в сфері малого бізнесу, а економічна потужність держави, і не тільки України, а й всіх інших, вимірюється станом розвитку великого виробництва.

Отже, в цих умовах держава і економічна сфера потребують взаємної підтримки. Для України тепер є важливим не тільки при-діліти належну увагу організації ПФГ, а й концентрації капіталу в цілому, можливо, фінансового капіталу, оскільки для промислово-виробничого капіталу це поки що виявилося не під силу.

В основі економічного розвитку завжди був дуалізм інтересів — особистий інтерес підприємця, спрямований на одержання прибутку, та економічний патріотизм[11] як вияв державницького підходу до розвитку економіки, врахування інтересів громадянського суспільства.

З точки зору економічного патріотизму, забезпечення особистого інтересу в економічному розвитку є найбільш колізійною умовою розвитку ринкової економіки. На перший погляд, задоволення особистого інтересу безпосередньо пов'язано з економічним розвитком держави. Саме особистий інтерес, що грунтується на бажанні жити краще, змушує підприємця шукати шляхи найбільш ефективного використання матеріальних та трудових ресурсів, досягати максимального прибутку та мінімальних витрат. Отже, особистий інтерес є рушійною силою економічного розвитку і його необхідно постійно підтримувати, але в деяких випадках особистий інтерес може суперечити економічним інтересам держави. Це передусім стосується заборонених або офіційно не легалізованих видів діяльності, які формують так звану «тіньову економіку». Економічні збитки, заподіяні державі цією діяльністю, визначаються не тільки втратами бюджету через відсутність податкових надходжень. Як правило, неякісні, а тому й дешеві товари та послуги, що пропонує «чорний ринок», створюють недобросовісну конкуренцію вітчизняним виробникам якісної продукції, яка відповідає державним стандартам.

Отже, збитки, яких зазнає держава через «тіньову економіку»., передусім складаються з скорочення легального виробництва та його відтворювальних можливостей, що унеможливлює його подальший розвиток, а отже — й економічне зростання держави. Масштаб цих збитків важко уявити. Досить лише нагадати, що обсяги «тіньової економіки», за експертними оцінками деяких фахівців, сягають майже половини реальної.

Боротьба з недобросовісною конкуренцією та підтримки справжньої, ринкової є ще однією важливою умовою розвитку ринкового середовища, що забезпечує сталий економічний розвиток держави. Тому розвиток конкуренції в Україні повинен забезпечуватися не лише загальновизнаними засобами, серед яких збільшення кількості виробників продукції є основним, але й рішучою боротьбою з нелегальною діяльністю.

Щодо створення умов для забезпечення ринкового регулювання цік, то воно повинно враховувати не тільки теоретичні цілі, але й особливості економічного стану споживчого ринку України, який не є збалансованим через значну заборгованість із соціальних виплат населенню. Зокрема, поспішність у підвищенні цін та тарифів на послуги житлово-комунальної сфери, підприємства та установи якої, до речі, є природними монополістами, може призвести до порушення ринкової рівноваги між вартістю цих послуг та платоспроможним попитом населення, що, в кінцевому рахунку, може негативно позначитися на економічному стані держави.

Нарешті, в умовах переходу до ринкової моделі економіки вирішальний вплив на економічне зростання повинна мати протекціоністська політика держави, яка має забезпечити правову базу і суспільну атмосферу, що сприяють ефективному функціонуванню ринкової системи; захисту конкуренції; створенню ефективної фінансово-бюджетної системи перерозподілу доходів; ефективному розподілу з матеріальних та трудових ресурсів; запровадженню ефективних анти-кризових стабілізаційних заходів щодо зменшення рівня безробіття та інфляції і стимулювання економічного зростання. Дійсно, економічна свобода має бути захищена. Протекціонізм держави має поєднуватися із захистом підприємництва і захистом споживчого режиму. Так, ще кілька років тому Україна випускала 3 млн. шт. телевізорів у рік, сьогодні — лише до 100 тис.[12]. Втрачено сотні тисяч робочих місць, у той же час споживчий ринок наповнений імпортними телевізорами. Китай встановив низькі збори на телевізори та радіоелектронну техніку у розмірі 80% від їх вартості і через кілька років наповнив прилавки магазинів у всьому світі дешевими китайськими телевізорами, магнітофонами.